Low save in dust devil and space cold at cloudbase

Перше відео, яке я зліпила сама! 😀(Майже сама) Про один з польотів на початку квітня. Не думаю, що режисерський задум ясно читається, тому ось лібретто. (English below) На питання, «як там у повітрі» наш буксирувальник Валік сказав «бадьоро». Треба буде привчити його додавати більше епітетів! Вперше за всю історію польотів у Великій Кручі жорсткість буксировки я оцінюю в 1,0 Федорівку (хто літав у Федорівці, де ЗПП виглядала як розжарена сковірдка, оточена кукурудзою, зрозуміє). Мене попереджали, що лівруч по полю йде смерч, але я вирішила, що хулі там, ми ж полетимо направо. Швиряло так, що довелось відчіплятись на половині затяжки, щоб не завалити Валіка. Помилково глянувши на висотник А1 замість А2, побачила цифру 294 м. Оскільки думала, що маю майже 300 м над землею, а не над морем, виникла "геніальна" ідея, що можна повернутися у той смерчик. Смерч уже перейшов з зораного поля на зелене, його видно не було, але напрямок руху був зрозумілий. Прикинула, де, з урахуванням вітру, має бути потік, погнала туди. Це було дуже, дуже погане рішення. Коли почало пошвирювати перед потоком, вже було ясно, що я низькувато для такої еквілібристики. Але на посадку при такій турбулентності було йти взагалі не варіант. Спойлер: апарат не розвалився, я набрала, постійно лаючи себе вголос останніми словами. Ну а далі – офігенна погода, високо, плани – летіти мега-трикутник. Зустріла Жеку, який вже повертався з Вил, скрутили кілька спіралей разом, перекинулись парою фраз з ідеями як летіти, і полетіли, Жека – в бік аеродрому, я – на Ліниву Вєру. І – все. Я почала мерзнути. Ні. МЕРЗНУТИ! Навіть взимку при польотах в динаміку не пам’ятаю такого лютого холоду. Спочатку відморозило руки, до болю в пальцях і суглобах, хоч я вдягнула зимові лижні рукавиці, потім холод заповз у підвіску, і мене почало трясти. Впіймала себе на тому, що не хочу набирати висоту! Нижче 1500 було трохи легше. Години півтори боролася з собою, змушувала себе набирати хоча б до двох тис. і якось все-таки летіти по маршруту. Після Лінивої Вєри треба було повернутися і пролетіти повз аеродром. Рідний теплий аеродром, де я лишила машину з гарячим чаєм у термосі. В торці смуги грілися на сонці малінщики, на страті стояла Женічка, її готувався запускати Олєжко, бородатий, волохатий і теплий. Якось так само сталося, що я вже була над стартом на висоті 200 м. З поля сходили бульбашки теплого повітря і омивали мене приємним теплом. Я ліниво в них крутилася, мене вже не трясло, пальці знову почили згинатися і розгинатися. А хулі я тут роблю, подумала я, згадавши про плани летіти трикутник. По факту я злітала десь кілометрів 50 з поверненням. Поруч крутився Жека Бублик. Підлетіла до нього, набрала щось тисячу з чимось, і холод знову почав пробиратися у підвіску. Вирішила злітати ще до залізниці і назад, щоб хоч трохи продовжити маршрутик – і на посадку. Ввечері я розказала всім, як не треба літати у смерчах і пообіцяла собі, що НІКОЛИ більше так не робитиму. Тим не менше я повторила це у наступному ж польоті - у Знам’янці. Але це вже інша історія… #hang gliding #altairvario